Як працює заплановане старіння речей

Вже майже століття минуло з тих пір, як тіньові організовані сили почали жорстко контролювати глобальне виробництво товарів широкого споживання, різними способами примушуючи споживача відмовлятися від неякісних покупок на користь нових придбань. Чи помічали ви, що у мобільних телефонів, ноутбуків і інших гаджетів з часом сідає акумулятор? Що принтер перестає друкувати, навіть якщо в нього заправити нові чорнило? Що програмне забезпечення то і справа оновлюється, відмовляючись працювати з документами з минулих версій? Що дешевше купити нову річ, ніж відремонтувати стару? Що термін гарантії на велику побутову техніку становить не більше трьох років, а від всюдисущих тефлонових сковорідок необхідно позбутися максимум через два роки? А адже старі друкарські машинки працюють і сьогодні, не кажучи вже про чавунні кухонні приладдя наших прабабусь…

Що відбувається зараз

В даний час всі виробники, незалежно від країни і вільного ринку, змушені підкорятися негласним законом: «якщо товар хороший – скоро його перестають випускати». Як тільки всі бажаючі придбають щось, зроблене «на століття» – це буде кінцем бізнесу для виробника. Якщо люди перестають купувати, зупиняється економіка в цілому – принаймні така модель, коли багаті постійно стають ще багатшими, а бідних грошей завжди вистачає лише на найнеобхідніше, і то в кращому випадку. Фахівці так її і називають – «економіка зростання», і її суть полягає не в задоволенні запитів споживачів (хоча багато препочитают так думати), а в «зростання заради зростання». Забавно, що весь «цивілізований» світ сьогодні живе під фактичним гаслом ракової пухлини, чи не правда? Але замислюється чи коли-небудь сама хвороба, що чим швидше вона прогресує – тим ближче її власний кінець?

Ще до народження середньостатистичного сучасного людини для нього вже визначили роль. Спочатку вихований на ідеалах споживацтва, а потім нескінченно працювати – щоб нескінченно купувати нові речі взамін тих, що навмисно псуються ледь за них погашений кредит. Для людей більш забезпечених картина трохи інша: їм навіюють, що вони не будуть щасливі, поки не набудуть послуги стилістів та дизайнерів, самі останні моделі телефонів, брендового одягу та аксесуарів, автомобілів і інших дорогих іграшок, які змінюються ледве не кожні пів-року.

В цілому маркетологи «вирили» три ями на шляху покупця: кредит, реклама і безпосередньо заплановане старіння. Останнє вже давно стало обов’язковим пунктом навчальних програм у школах інженерії та дизайну: майбутні фахівці повинні враховувати в своїй роботі бізнес-план керівництва, щоб розробляти вишуканий непотріб з коротким терміном придатності.

Як все починалося

Першою жертвою запланованого старіння став, як не дивно, символ прогресу – електрична лампочка. Під різдво 1924 року кілька неназваних фінансистів таємно зібралися в Женеві і створили перший всесвітній картель «Феб» – офіційно ніколи не існував, але міцно встановив контроль над виробництвом електроламп. «Феб» об’єднав виробників з усього світу – Європи, США, Бразилії, Австралії, колоній в Азії та Африці. Серед них такі відомі гіганти, як, наприклад, голландська компанія «Philips» і німецька «Osram».

Перша електролампа Едісона, що з’явилася у продажу в 1881 році, була розрахована на 1,5 тисячі годин роботи, а до 1924 року термін її служби продовжили до 2,5 тисяч годин. Однак «Феб» створив спеціальний комітет і цілий бюрократичний апарат, який зобов’язав виробників випускати лампи, що працюють не більше тсячи годин. Ті компанії, які не вкладалися у цю норму, піддавалися штрафування з боку картелю – і так до тих пір, поки світ не отримав лампи ще гіршої якості, ніж їх початковий прототип. До речі, за наступні десятиліття було винайдено і запатентовано безліч нових довговічних ламп, які так і не надійшли в продаж – термін їх служби досягав 100 000 годин, і однієї такої лампи могло б вистачити чотирьом поколінням покупців. Якщо не більше.

Народження товариства споживачів

Ймовірно, ідея старіння речей народилася ще в надрах епохи промислової революції: перехід на машинне виробництво не тільки знизив собівартість полегшив працю виробника – він так само прискорив темпи виробництва. В Америці почалася «солодке життя»: всього вдосталь, все дешево. Люди могли дозволити собі купувати речі вже не за необхідністю, а заради забави. Але американці все ж не встигали купувати все, що вироблялося. Вже в 1928 році в одному з журналів з’явилося застереження: «товар, якого немає зносу – це трагедія для бізнесу». У наступному році фондовий ринок дійсно терпить крах, і в Штатах починається безпрецедентний криза. До 1933 році кожен четвертий американець залишився без роботи!

З ідеєю про заплановане старіння виступив у Нью-Йорку великий магнат нерухомості – Бернард Лондон. Він запропонував вийти з глухого кута, обмеживши термін придатності товарів широкого вжитку, проте для рядового обивателя навіть в умовах кризи це звучало образливо. Тому офіційно до ідеї Лондона не прислухалися – в той час як на практиці все – від табуреток до бігуді – чекало те ж, що і електролампочку. Саме так США поступово вийшло з кризи: з’явився попит на нові товари, а значить, і на робочу силу.

Яскравим прикладом умисного старіння речей служить відкриття хімічним гігантом «DuPont» революційної синтетичної тканини – нейлону, з якого були створені надміцні жіночі панчохи. Настільки міцні, що їх використовували навіть для буксирування автомобілів! Отямившись, «DuPont» терміново змінив формулу нейлону, щоб такими панчохами не змогли користуватися правнучки тодішніх покупців… Сьогодні варто жінкам пару раз надіти колготки, як на них з’являються стрілки. Для самих хіміків це стало справжнім моральним випробуванням: навіщо робити щось гірше, замість того щоб покращувати? Але бізнес є бізнес.

У 1954 році Брукс Стівенс, промисловий дизайнер та інженер, запропонував додаткову ідею «як змусити покупців знову і знову повертатися в магазин». Нехай річ технічно залишається більш або менш справною, – зате можна постійно змінювати дизайн одного і того ж продукту, щоб вчорашня модель вже здавалася «немодною» і не такою гарною, як річ у рекламному ролику! З цього моменту починається відлік класичного маркетингу, побудованого на бажання покупця придбати те, чого він в принципі не потребує. Але можна вийти з цього безглуздого замкнутого кола? Сучасні фахівці і розсудливі люди впевнені, що це так. Про це – наступного разу.