Як з’явилися сірники?

Деревина самозаймається при температурі 300 градусів, тому, щоб добути вогонь, древнім людям доводилося дуже довго терти один об одного шматочки дерева.

В Стародавньому Римі для перенесення вогню використовували дерев’яні палички, які умочували в розплав сірки.

В кінці 18 століття вчені почали застосовувати для отримання вогню деревні лучинки, на кінчиках яких закріплювалися головки з хлората калію (бертолетової солі) і сірки. Коли головку занурювали в сірчану кислоту, вона спалахувала.

У 1833 році до складу маси сірникової головки був введений білий фосфор. Однак сірники ці були дуже смердючими, а їх виробництво – шкідливим. Нарешті, в 1847 році вчені виявили, що білий фосфор при нагріванні в закритій посудині (без доступу повітря) миттєво перетворюється в червоний фосфор, який, по-перше, менш летючий, а по-друге, неядовіт. Такі сірники запалювалися від тертя об шорстку поверхню, що складається з того ж червоного фосфору, клею і деяких інших речовин. Такі сірники вперше почали випускати в Швеції в 1867-1869 роках, і їх довгий час називали шведськими.

Сьогодні до складу головки сірника входять горючі речовини (сульфід фосфору і сірка), а також окислювачі, які дають кисень, необхідний для горіння. На бічній стороні сірникової коробки наносять спеціальну фосфорну масу (крейда, клей, червоний фосфор і інші речовини). Коли ми трьом головку про фосфорну намазку, з червоного фосфору утворюється білий, який, як ми знаємо, в кисні повітря легко спалахує, виділяючи при цьому багато теплоти.