Хто такі емо

Субкультура

Чорне пряме волосся, чубчик закриває одне око, рожева футболка, обтягуючі джинси, стерті напівкеди, рюкзачок з гроном скляно-плюшевою біжутерії, окуляри в роговій оправі. Діти в такому прикиді все частіше зустрічаються в російських містах, їх невеликі групи можна побачити і на концертах західних рок-груп. Вони називають себе «емо» — від слова «емоційний», emotional, або емо-кідамі, що буквально означає «емоційна дитина». Типовий эмокид — це тихий, але при цьому збуджується підліток, неговіркий, замкнутий у собі. Спочатку словом «емо» називали один із жанрів панк-року, з’явилися в середині 1980-х років у Вашингтоні. Музиканти цього напрямку вели себе на сцені часом дуже емоційно. Емо-групи були досить популярні у вузькому середовищі, а деякі, наприклад Fugazi, придбали міжнародну популярність. До початку 2000-х років термін «емо» переріс рамки музичного напрямку і став самоназвою його фанатів, навіть більше — ситуації субкультури. Тепер багато одягаються в цьому стилі просто тому, що їм так подобається. Слухають музику під настрій емо і навіть називають себе «емо-кідамі», хоча зовсім не схильні до меланхолії. Цей спосіб активно експлуатують музиканти, щоб завоювати молодіжну аудиторію. Приміром, учасники німецької групи Tokio Hotel одягаються, як емо, хоча грають іншу музику. В цілому ідея, що лежить колись в основі жанру емо — демонстрація сильних емоцій — втратила актуальність і набула зараз кілька карикатурний характер. Вважається, що емо часто плачуть без видимої причини, ріжуть вени, а потім маскують шрами широкими браслетами, пишуть вірші на тему «життя — це біль» і т. п.