Чи можна довіряти пляшковій пошті

Ні

Ледве почавши освоювати морські простори, людина помітила, що водна стихія знаходиться в постійному русі. Тому моряки, які потерпіли корабельну аварію, в якості заклику про допомогу довіряли милості хвиль послання, запечатуючи їх, наприклад, у пляшку. Далеко не завжди «водяна» пошта знаходила свого адресата. Найчастіше, віддана на волю випадку, пляшка губилася десь посеред океанських просторів або досягала жилих земель через довгі роки. Так сталося з листом, надісланим X. Колумбом іспанського короля під час його першого плавання до берегів Вест-Індії. Воно, поміщене в шкаралупу кокосового горіха і дубовий бочонок, дойшов до Старого Світу лише через 358 років. І все ж, незважаючи на вельми сумнівні достоїнства пляшкової пошти, їй часом придавались деякі атрибути одного з важливих інститутів держави. Так, в Англії за часів правління Єлизавети I була введена посада Королівського Откупоривателя Пляшок – єдиної людини в королівстві, яким офіційно дозволялося відкрити пляшкову пошту. Будь-який інший, який спробував самочинно ознайомитися з вмістом знайденої пляшки, міг бути відправлений на шибеницю. А з’явилася ця посаду після того, як в 1509 році човняр виявив на березі пляшку, в якій містилося секретне повідомлення про захоплення датчанами руського острова Нова Земля. Королева Єлизавета, щоб надалі державні таємниці не потрапляли у випадкові руки, і заснувала такий екзотичний пост, який проіснував майже 250 років.